24 березня ⦁ ГАННА ТРЕГУБКУЛЬТУРА

Матеріал друкованого видання "Тиждень" № 11 (695) від 17 березня
https://tyzhden.ua/Culture/251640

Український джазмен і джазовий критик Петро Полтарєв розповів Тижню про шляхи, якими джаз і рок-музика приходили на українські терени, і як із мелодій, які аматори виконували для вузького кола слухачів, вони перетворилися на музику професійних музикантів і великих аудиторій.

Заборона джазу, а далі й рок-музики в Радянському Союзі — це радше виняток чи загальна тенденція для тоталітарних режимів ХХ століття? Що в цих музичних течіях не влаштовувало той політичний лад, що пригнічував цілі суспільства?

— Це дуже просто. Джаз, як і рок, — це музика свободи й незалежності. Це музика вільних, не забитих тоталітарними режимами людей. Тому забороняли джаз дві держави у світі: нацистська Німеччина і СРСР часів Сталіна. Дуже багато джазових музикантів або тих, хто цікавився джазовою музикою, закінчували своє життя в радянських чи нацистських концтаборах. У нацистському Райху виходили з того, що джаз — це афроамериканська музика, яка з расового погляду не годилася арійським тенденціям. У Радянському Союзі джаз уважали імперіалістичною, буржуазною музикою, що підриває радянський лад. І хоча в 1930-х роках були оркестри, які називалися джазовими, згодом навіть саме це слово заборонили, й музичні колективи стали естрадно-симфонічними, естрадними тощо. Грати саме джазові композиції було заборонено, тому виконували популярні мелодії — скажімо, одеські пісні тощо. Якось український дослідник джазу Володимир Симоненко сказав знакову, як на мене, фразу: «В СРСР не було більшої катастрофи для джазу, ніж сам факт існування Леоніда Утьосова». Річ у тім, що цей виконавець підмінив справжню джазову музику, яка є імпровізаційною та базується на блюзових тенденціях, одеською вуличною піснею. Під маркою джазу тоді популяризували зовсім не джазову музику.

Джазову музику в Україні знали, вона звучала на українських вулицях. Як вдавалося обходити заборони на її виконання і слухання?

— У Львові щовечора о дев’ятій годині після «Останніх вістей» на радіо «Голос Америки» ми слухали годину джазової музики. Ідеться про англомовну передачу Вілліса Коновера «Час джазу» (The Voice of America Jazz Hour). Цю програму транслювали на тих самих хвилях, на яких до СРСР потрапляли й політичні програми згаданої американської радіокомпанії. Вілліс Коновер став зіркою саме як ведучий цієї програми. Думаю, свого часу рок-музика прийшла до України тим самим шляхом, що раніше джаз. Через кордони, через «глушилки», через так звані «ворожі голоси». До західних областей України ця музика приходила через Польщу, де джаз і рок-музика були дозволені. Пригадую своє дитинство, що минуло у Львові. На початку 1960-х років десь о п’ятій годині вечора всі тамтешні двори порожніли. Дітей і підлітків о тій порі там не було. Вони всі сиділи біля приймачів, бо тоді починалася передача польського радіо «Моя програма на антені» (Mój program na antenie), у якій розповідали про новинки всієї тогочасної рок-музики, зокрема й перші записи The Beatles, The Rolling Stones. І підлітки бігли слухати цю програму.

Джаз неможливий без імпровізації. Не беруся говорити щось про 1930-ті роки, але пізніше у Львові музиканти грали імпровізаційну музику. Була така організація «Веселий Львів», у якій головував композитор Анатолій Кос-Анатольський. Він із колегами грав, безумовно, розважальну музику, але з елементами джазу та імпровізацій. Проте інформації про ті часи в нас дуже мало. Масово імпровізаційна музика до нас прийшла в 1950-х, коли джаз у СРСР дозволили. І зробили це з дуже цікавої причини. У 1957 році в Радянському Союзі мав відбутися VI Всесвітній фестиваль молоді та студентів, дуже знакова політична акція. З усього світу з’їжджалася студентська молодь, що поділяла комуністичні й соціалістичні ідеї, організовувала політичні та культурні акції. Цей захід із такою великою кількістю молодих іноземних учасників мав уперше відбутися в СРСР. Щоб показати, що в Радянському Союзі теж щось уміють, дозволили грати джаз. Привезли оркестр Олега Лундстрема, який тоді локально працював на Поволжі, нікуди не виїжджаючи. Це був перший професійний джазовий колектив Радянського Союзу. Відтоді на джаз почали дивитися крізь пальці, він зазвучав на радянських теренах і, відповідно, в Україні. Перші наші джазові колективи були самодіяльними. Наприклад, черкаський «Зелений вогник», створений на базі тамтешнього таксопарку. Керував цим оркестром іще зовсім молодий Євген Дергунов. Тобто все починалося з самодіяльних клубних оркестрів — тоді джаз в Україні виконували аматори, ті, хто любив цю музику, слухав її та хотів грати.

Досі маємо певне упередження, що низка західних культурних явищ ХХ століття прийшла на наші терени через Росію, зокрема й рок-музика. Звідки насправді тягнеться традиція української рок-музики?

— В Україні був дуже великий позитивний момент — її західні терени, яких оминув жахливий досвід 1930-х років, що спіткав центр і схід нашої країни, зокрема Голодомор і решта страшного комуністичного кошмару. Жителі цих територій були виховані в зовсім інших традиціях і були, по суті, європейцями. Освічені більше чи менше, вони інакше дивилися на світ. На цих теренах можна було слухати і джаз, і рок, що звучали на закордонних радіохвилях. У Москві такого не було, бо спіймати «Голос Америки» там майже не вдавалося. А у Львові під боком була Польща. Власне, що ближче до західних кордонів, то легше було слухати і джаз, і пізніше рок-музику та ознайомлюватися з новими тенденціями. Спочатку до нас прийшов рок-н-рол. Цю музику слухали так звані стиляги, хоча паралельно вони слухали доволі багато джазу. Для цих бітників рок-н-рол був менш важливим за джаз.

Рок-н-рол теж був присутнім, але не згадаю, хто в нас його грав у стилі Чака Беррі, Білла Хейлі, Бадді Холлі та інших. В Україні (у Росії також, але пізніше) стала популярною музика, яка називалася «біг-біт». Це така манера гри в 1960-х, коли з’явилися музичні колективи з трьох гітар і барабанів. Популярним був британський рок-гурт The Shadows, що грав здебільшого інструментальну музику, а після нього з’явилися The Beatles, The Rolling Stones, The Animals, The Doors. В одному з перших рок-гуртів у Львові грав гітарист Едуард Дідух, якого всі називали Манеля. Було це десь у 1962—1963 роках. Три гітари й барабани, навіть клавіш жодних не було. Потім у храмі святої Магдалини грав Борис Пивоваров. За радянського часу в цій церковній споруді був студентський клуб Львівської політехніки й зокрема дуже популярний молодіжний клуб, у якому на початку 1960-х років грали біг-бітову музику.

У 1966 році існував львівський рок-гурт із назвою «Золоті леви». Узимку його учасники збиралися ночами в холоднючому гаражі, щоб грати те, що хотіли. Звісно, за таких умов до того гаража ніхто чужий не потикався. Посередині приміщення палили ватру, довкола якої сиділи хлопці з гітарами і грали західну рок-музику. Такими були їхні перші репетиції. Це був біг-бітовий гурт, тобто три гітари й барабани, а згодом додалися й клавішні, ота славнозвісна «Іоніка». Тривалий час в Радянському Союзі синтезатор гарної якості, як-от Hammond, був великою рідкістю.

У Львові полюбляли також джаз-рок, зокрема за дуже багаті інструментальні можливості. Такими гуртами керували Едуард Шик і Юрій Варум. Вони грали музику, що скидалася на композиції таких характерних гуртів, як американські Blood, Sweat & Tears та Chicago, — свого часу вони були страшенно популярні у Львові. Опісля, на зламі 1960—1970-х років, на арену прийшов хардрок, перші альбоми гуртів Deep Purple, Uriah Heep, Led Zeppelin — тоді відбулася так звана рок-революція. Гурт «Ореол», який у 1970 році створили студенти Львівської консерваторії Олександр Балабан та Олександр Соколов, був відомий на весь СРСР. Знали також про гурт «Ватра», активна діяльність якого припала на другу половину 1980-х років. Це був уже наш, український рок, первісна музика якого дуже й дуже цікава.

Ті гурти, про які ви згадали, копіювали західні зразки чи вигадували власні мелодії? Чи було популярно тоді грати власну музику, а не композиції відомих рок-гуртів?

— Придумували і власні мелодії, але більше побутувало переконання, що маємо грати західну музику — ту, яка вже має відповідне коріння. Звичайно, експериментували з музичними темами, створювали своє, але ставлення до такого було не надто прихильним. Учасники львівського гурту «Квіти на асфальті» писали власні композиції, то був типовий гіппі-гурт. Він брав участь у перших конкурсах сучасної музики, які організовував Львівський обком комсомолу. До слова, то були перші такі конкурси на теренах СРСР. На одному з них названий гурт вийшов на сцену, виконав одну свою пісню — і завісу одразу опустили, гурт зігнали зі сцени, а згодом і взагалі заборонили його діяльність. На виконання інструментальної західної рок-музики закривали очі. Хочеш чи ні, за радянської доби ми, музиканти, мусили спілкуватися з різними ідеологічними структурами. У Львівському міськкомі комсомолу наприкінці 1960-х років була структура, яку називали «музичний патруль». В одній розмові з її представниками пролунало запитання: «Ви хочете заборонити виконувати всю закордонну музику?». На це прозвучала ствердна відповідь, мовляв, так, бо це буржуазна музика. Тоді висловили наступний аргумент: «То давайте й The Beatles заборонимо!». Запала мовчанка: «Ні, та то ж The Beatles!». Навіть до тих людей доходило, що такий рок-гурт — то святе, його чіпати не можна.

Іще одним значним феноменом львівського, а потім загальноукраїнського музичного життя стала поява в 1988 році гурту «Брати Гадюкіни», який співав українською мовою про українське життя. Відтоді багато рок-гуртів зникли, залишилися лише у спогадах. Але саме цей гурт виявися стійким до плину часу й досі залишається впізнаваним. Чому?

— Ми з Сергієм «Кузею» Кузьмінським свого часу грали в одному гурті «Рок Сервіс», я там був другим клавішником. Пригадую першу пісню, яку він написав іще тоді, коли «Братів Гадюкіних» і в проєкті не було. Називалася вона «Як велика сі война зачила» й починалася з таких слів: «Як велика сі война зачила, вуйко витягнув свій машинґвер \ І поставив його на стодолі, поки німець до хати припер». Пригадую, як Сергій Кузьмінський одягав кримпленовий, тоді дуже модний піджак страшнючого сизого кольору, та штани-кльоші й ішов під кінотеатр імені Лесі Українки, де збиралися хлопці, які приїжджали до Львова з навколишніх містечок і сіл. Він тихо підходив до їхнього гурту й запитував: «Хлопці, можна я сі з вами постою?». Ті йому відповідали: «Ну та стій…», і балакали собі далі, а Сергій убирав у себе їхню говірку, сленг, на якому згодом постали «Брати Гадюкіни». Убирав він також і розуміння галицької культури та викладав їх у своїх текстах. Тобто спеціально все вивчав і досліджував. Те, що потім вилилося у «Братах Гадюкіних», Сергій Кузьмінський наслухав, і підхід його був дуже серйозним. Не всі це знають і розуміють.

В одній із пісень «Братів Гадюкіних», що називається «Дівчина з Коломиї», є такі слова: «Дівчино з Коломиї, висока та пишна \ Ти з трамваю «шестьорка» несподівано вийшла». Цікаво, чому в тексті йдеться саме про трамвай під таким номером, а не про якусь «вісімку» чи «четвірку»? Трамвай номер шість — єдиний трамвайний маршрут у Львові, що йшов від вокзалу на Підзамчому до головного залізничного вокзалу. Цей маршрут активно використовували жителі навколишніх сіл і містечок, які з великими клумаками приїжджали на львівські базари. Львів’яни розуміли ті специфічні, неясні для інших речі, про які співав Сергій Кузьмінський. Тексти «Братів Гадюкіних» мають подвійний або й потрійний підтекст. Жаль, що Сергій рано пішов із життя. У Москві йому не дали реалізуватися так, як треба.

На противагу мейнстримному року, в середині 1970-х постав панк-рок, своєрідна альтернатива. Чи сприйняли цей жанр в Україні?

— Безумовно, таку музику в Україні грали. Як на мене, то гурт «Воплі Відоплясова» (ВВ) починав як панки. Панк — це доволі примітивна форма музикування, що не має якихось суперспецифічних рис. Проста гармонія, проста мелодика, не надто цікаві тексти. Є такий вислів, що в Греції є все, чого лишень забажаєш. Так і в Україні є все: і панкові та постпанкові гурти в нас також були і є. Більше інтересу до цього жанру було в Києві та на Сході України: в Донецьку, Дніпрі, Харкові. Великим індустріальним містам постпанківська культура притаманна значно більше. У Львові, до слова, любили складнішу музику. Надавали перевагу артроку. Скажімо, та сама Віка Врадій, яку знають як Сестричку Віку, була чудовою, фантастичною виконавицею саме джаз-року, а не панку. Вона співала англомовний джаз-рок. А сценічний образ Сестрички Віки набула значно пізніше.

Свого часу я був у журі першого офіційного рок-фестивалю, організованого під егідою ЦК ВЛКСМ. На цій події виступав легендарний київський гурт «Едем», а також гурт «Квартира № 50». Було багато різних рок-гуртів, але панковий — один. Переважав тоді потяг до хеві-металу. Від 1991 року в місті Дубно відбувається фестиваль рок-музики «Тарас Бульба», і там також панк-року було доволі небагато, хоча загальна тенденція відчувалася.

Рок-музика в Україні отримала велетенський імпульс у 1990-х роках, бо наприкінці 1980-х років дозволили виконувати майже все, що хочеш. А водночас у ту нелегку добу треба було виживати, тому багато хто почав грати те, за що платять. А гроші платили за дещо іншу музику, тому рок почав потрошку відходити на другий план. Кримінальники, які почали правити бал у 1990-х роках, приходили і просто казали: «Ти мені оце не грай — грай краще «Мурку»!». А в підпіллі довго не висидиш.


Петро Полтарєв народився 1947 року у Львові. Український джазмен, музикознавець, джазовий критик. Директор єдиної в Україні Школи джазового та естрадного мистецтв. Член президії Всеукраїнської джазової асоціації. У 1974 році закінчив Львівську державну консерваторію імені Миколи Лисенка по класу диригування Миколи Колесси. У 1976-му закінчив Вищу експериментальну школу-студію Ленінградського державного Мюзик-холу. Працював провідним солістом-вокалістом Ленінградського державного Мюзик-холу, естрадно-симфонічного оркестру державного радіо та телебачення під керівництвом Юрія Силантьєва. Був одним із перших викладачів у Київському інституті музики імені Р. М. Глієра на новоствореному в 1980-х роках естрадно-джазовому відділенні, де готували нове покоління джазових вокалістів, яких ми чуємо сьогодні. Від 2000-х років викладав на кафедрі джазу та естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв.

17.03.2021 — Тиждень.ua